Позиції судів

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (далі – Верховний Суд) розглядав справу за позовом військовослужбовця до військової частини про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.

За клопотанням військової частини апеляційний суд зупинив провадження у справі до припинення воєнного стану в Україні. Позивач, в свою чергу, стверджував, що суд апеляційної інстанції безпідставно зупинив провадження на підставі пункту 5 частини 1 статті 236 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), оскільки вказана норма може застосовуватися виключно до фізичних осіб, які перебувають у складі Збройних Сил України, які переведені на воєнний стан.

Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу позивача та дійшов наступних висновків щодо питання зупинення провадження у справі до припинення воєнного стану.

Пунктом 5 частини 1 статті 236 КАС України визначено, що суд зупиняє провадження у справі в разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, в складі Збройних сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Вказана норма має тимчасовий характер, тобто обмежується строком перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Верховний Суд наголосив, що на органи військового управління, з’єднання, військові частини, вищі військові навчальні заклади, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, установи та організації, які входять до організаційної структури Збройних сил України, норма пункту 5 частини 1 статті 236 КАС України не поширюється.

Таким чином, провадження у справі може бути зупинене на підставі пункту 5 частини 1 статті 236 КАС України, лише в разі перебування фізичної особи, яка є стороною чи третьою особою, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/109224997

Постанова ВС від 27 лютого 2023 року у справі № 380/7845/21

Позивач звернувся до адміністративного суду із пропуском строку, визначеного законом.

Покликаючись на запровадження воєнного стану, а також на свій статус учасника бойових дій, які в сукупності зумовили затримку у пошуку адвоката для підготовки позову, Позивач просив суд визнати причини пропуску строку на звернення до суду поважними, а також поновити йому пропущений процесуальний строк.

Суд першої інстанції, із яким погодився й апеляційний суд, відмовив Позивачу у поновленні строку.

Верховний Суд (далі – ВС) задовольнив касаційну скаргу Позивача та направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, зробивши при цьому важливі висновки.

Зокрема, ВС вказав, що причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона одночасно відповідає наступним умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла обʼєктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними й допустимими доказами.

Щобільше, ВС вказав, що сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні, без обґрунтування неможливості звернення позивачем у встановлені строки, не може вважатися поважною причиною для поновлення цих строків. У спірному ж випадку, суди попередніх інстанцій не врахували, що Позивач мав статус учасника бойових дій та через свій статус підлягав мобілізації одразу із введенням воєнного стану, що об’єктивно могло позбавити Позивача можливості вчасно звернутися до суду із позовом.

Суд також дійшов важливого висновку про те, що при застосуванні процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/106545406

Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29.09.2022 у справі № 500/1912/22

Раніше ми вже розповідали про позицію Верховного Суду щодо відсутності у рф судового імунітету. Так, Верховний Суд (далі також – ВС) зазначав, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Наразі Верховний Суд в рамках справи № 760/17232/20-ц підтримав вказану правову позицію у справі про відшкодування шкоди внаслідок військової агресії рф та доповнив її наступними аргументами:

• Підтримання юрисдикційного імунітету рф позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав 

ВС вказав, що звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права. В свою чергу, таке позбавлення позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав суперечитиме положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

• Судовий імунітет рф не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право

Відповідно до ст. 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов’язаних із завданням шкоди здоров’ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.

• Підтримання імунітету російської федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов’язаннями України в сфері боротьби з тероризмом

Застосування судового імунітету рф та відмова в розгляді по суті позову означала б порушення Україною своїх міжнародно-правових зобов’язань відповідно до Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму і Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму. 

• Судовий імунітет рф не підлягає застосуванню, оскільки не є здійсненням росією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом 

Концепція судового імунітету держави базується на міжнародно-правовому принципі суверенної рівності держав. Дії рф вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов’язання поважати суверенітет і територіальну цілісність іншої держави – України, що закріплено в Статуті ООН. 

Таким чином, рф, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі – громадянинові України. Українські суди цілком мають право ігнорувати імунітет рф у такій категорії справ. 

Більш детально зі змістом позиції Верховного Суду можна ознайомитися тут. 

В межах справи № 308/9708/19 Позивачка звернулася до суду з позовом до рф про відшкодування моральної шкоди, завданої їй та її дітям у зв’язку із загибеллю її чоловіка й батька її дітей унаслідок збройної агресії рф на території України.

Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави.

Однак існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

Починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що рф чинить збройну агресію проти України та продовжує її чинити станом на момент ухвалення судового рішення у цій справі Верховним Судом.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року дії збройних сил, політичного і військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, визнано геноцидом Українського народу.

Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет у цій справі, Верховний Суд урахував таке:

• предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичним особам, громадянам України, внаслідок смерті іншого громадянина України;
• місцем завдання шкоди є територія суверенної держави – України;
• передбачається, що шкода є завданою агентами рф, які порушили принципи та цілі, закріплені в Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави – України;
• вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов’язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави – України, що закріплено в Статуті ООН;
• національне законодавство України керується тим, що, за загальним правилом, шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб’єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).

Тобто Верховний Суд виходить із того, що в разі застосування деліктного винятку будь-який спір, що виник на її території в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема рф, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Окрім того, у зв’язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що унеможливлює із цієї дати направлення різних запитів і листів до посольства рф в Україні з огляду на припинення його роботи на території України.

Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Постанова КЦС ВС від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19

До 2018 року Закон України «Про іпотеку» передбачав, що після звернення стягнення на предмет іпотеки будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов’язання є недійсними.

У липні 2018 року до вказаного Закону були внесені важливі зміни. Зокрема, законодавець передбачив, що після звернення стягнення на предмети іпотеки наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов’язання боржником – юридичною особою є дійсними, якщо інше не визначено у договірному порядку.

На розгляді Великої Палати Верховного Суду перебувала справа, у якій банк-кредитор стягнув на свою користь заставлене майно боржників, після чого звернувся до суду із позовом про стягнення частини боргу за кредитними договорами, яка не була покрита вартістю заставного майна.

Суди першої та апеляційної інстанції задовольнили позов кредитора, а Велика Палата Верховного Суду залишила без змін рішення судів попередньої інстанції. Суд констатував, що у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється в тому разі, якщо вартості предметів іпотеки недостатньо для повного задоволення вимог кредитора. Зазначений висновок стосується правовідносин, що виникли до внесення змін до статті 36 Закону «Про іпотеку» у 2018 році.

З правової позиції суду випливає, що для правовідносин, що виникли до липня 2018 року, стягнення кредитором заставленого майна не означає повного погашення боргу боржника, якщо сума боргу перевищує вартість заставленого майна.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/103133042

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17

Якщо первісний кредитор був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, кредит та забезпечувальний договір можна відступити на користь нефінансової установи.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96342866

Постанова ВП ВС від 16.03.2021 у справі № 906/1174/18

Визнання договору іпотеки припиненим є неналежним способом захисту прав особи у разі оскарження права іншого іпотекодержателя. Належним способом захисту у такому випадку буде звернення до суду з одночасними вимогами про визнання відсутнім права іпотеки іпотекодержателя за спірним договором та про визнання свого права іпотеки.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94803669

Постанова ВП ВС від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (надалі – ВС) дійшов важливого висновку про те, що кворум загальних зборів Товариства з обмеженою або із додатковою відповідальністю (надалі – ТОВ або ТДВ) не можна встановлювати у статутах товариств – такий інструмент суперечить законодавству України.

У справі, що розглядалася ВС, учасник звернувся із позовом до ТОВ про визнання недійсними рішень загальних зборів товариства. Позов обґрунтовувався тим, що загальні збори ТОВ порушили вимоги статуту підприємства та прийняли відповідні рішення за відсутності позивача, якому належить 35% статутного капіталу ТОВ, тобто порушили вимоги статуту щодо кворуму учасників.

ВС зауважив, що з 17 червня 2019 року пріоритет статутів ТОВ та ТДВ над вимогами Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (надалі – Закон) автоматично припиняється. Положення статутів, які не відповідають цьому Закону, є нікчемними.

Стаття 34 Закону чітко унормовує порядок голосування та прийняття рішення загальними зборами товариств. Однак Закон не містить регулювання щодо кворуму та норми, яка передбачає можливість визначати в статуті відсоток голосів учасників, за умови присутності яких загальні збори учасників вважаються повноважними. Тому положення статуту Відповідача про кворум загальних зборів суперечить Закону і не підлягає застосуванню при визначенні повноважності загальних зборів учасників ТОВ.

ВС залишив в силі рішення суду апеляційної інстанції, яким було відмовлено у задоволенні позову про скасування рішення загальних зборів через відсутності кворуму.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/103892660

Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 922/1122/21

Право учасника (акціонера) товариства звернутись з вимогою про проведення аудиторської перевірки річної фінансової звітності товариства є обов’язковим для цього товариства. Обов’язок товариства забезпечити аудитору можливість проведення перевірки виникає в силу прямої вказівки закону.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96668851

Постанова КГС ВС від 28.04.2021 у справі № 908/522/20

Спір за позовом фінансового директора товариства, звільненого через припинення повноважень, щодо поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, підлягає розгляду в порядку господарського, а не цивільного судочинства. Верховний Суд указав, що така форма захисту є специфічною для корпоративних правовідносин, а тому не може розглядатися в площині трудового права.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95439667

Постанова ВП ВС від 23.02.2021 у справі № 753/17776/19

Визнання недійсним рішення учасника ТОВ, яким іншого учасника було незаконно виключено зі складу товариства, є передумовою для задоволення похідних позовних вимог. Збільшення статутного капіталу, зміна організаційно-правової форми, інші дії, вчинені без участі та згоди незаконно виключеного учасника, можуть бути скасовані в суді.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/90594518

Постанова КГС ВС від 21.07.2021 у справі № 904/562/19

Цивільним кодексом України (далі – ЦК України) передбачено, що якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, то право власності виникає з моменту державної реєстрації. Тому після завершення будівництва та здачі нерухомого майна в експлуатацію покупцю нерухомості важливо отримати від забудовника документи, необхідні для реєстрації права власності на придбане нерухоме майно.

Так, у справі, що розглядалась Великою Палатою Верховного Суду (далі – ВП ВС), між сторонами був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно (квартиру). Однак після введення об’єкту нерухомості в експлуатацію продавець не передав покупцю всіх необхідних документів для оформлення права власності на проінвестовану квартиру. У зв’язку із цим покупець звернувся до суду з вимогою про визнання права власності на квартиру.

ВП ВС визначила, що в тих випадках, коли об’єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте продавець не передає покупцю правовстановлювальні документи та не визнає його права на нерухоме майно, покупець може звернутись до суду з вимогою про визнання за ним права власності на проінвестоване (оплачене) майно.

Отже, з цього судового рішення випливає наступна рекомендація: у разі оспорювання чи невизнання права власності на проінвестоване нерухоме майно, належним та ефективним способом захисту є звернення до суду з вимогою про визнання права власності.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/102221949

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц

Відсутність реєстрації за позивачем прав на спірну земельну ділянку не може бути підставою для відмови у її витребуванні від добросовісного набувача, оскільки державна реєстрація не є способом набуття права власності, а лише засобом підтвердження набуття чи припинення прав на майно.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/97771780

Постанова КЦС ВС від 16.06.2021 у справі № 686/25728/19

Виділ частки у спірному майні, що належить на праві спільної часткової власності двом співвласникам, лише одному з них не допускається. У цьому випадку можливим є лише поділ спірного майна в натурі між його співвласниками, в результаті чого право спільної власності припиняється.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/98765058

Постанова КЦС ВС від 28.07.2021 у справі № 310/7011/17

Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, не є належним відповідачем у справі про скасування рішення про державну реєстрацію права на нерухоме майно.

Він зобов`язаний виконати рішення суду та скасувати реєстрацію незалежно від того, чи був залучений до участі у справі.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/98267486

Постанова КЦС ВС від 07.07.2021 у справі № 369/14294/17

Способами судового захисту порушених речових прав та інтересів особи можуть бути: скасування рішення державного реєстратора; визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; скасування державної реєстрації прав тощо.
При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав вказані позовні вимоги мають бути заявлені одночасно з вимогами про визнання, зміну чи припинення речових прав та їх обтяжень.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/95502238

Постанова КГС ВС від 03.03.2021 у справі № 913/175/20

Велика Палата Верховного Суду (надалі – ВП ВС) в межах справи про банкрутство розглядала позов працівника про стягнення з відповідача-роботодавця, (виробничі потужності якого розташовані на території проведення АТО) невиплаченої у день звільнення заробітної плати.

Роботодавець стверджував, що звільнення позивача зумовлене тим, що в березні 2017 року підприємство захопили невідомі озброєні особи. На підтвердження таких обставин роботодавець надав суду висновок Торгово-промислової палати України. Відповідач зазначив, що в нього відсутня можливість виплатити працівнику всі належні йому суми у зв`язку з наявністю вищевказаних обставин непереборної сили.

ВП ВС залишила без змін рішення суду про задоволення позовних вимог про стягнення заробітної плати та висловила наступну позицію.

Виплата заробітної плати працівнику – це обов`язок роботодавця. Відповідно до вимог закону роботодавець повинен провести зі звільненим працівником повний розрахунок та виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов’язку настає відповідальність, встановлена статтею 117 Кодексу законів про працю України.

При цьому, обов`язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні статті 617 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили.

Важливо, що ВП ВС у даній справі відступила від висновку Верховного Суду, висловленого у постанові від 10 жовтня 2019 у справі № 243/2071/18 щодо застосування статті 617 ЦК України у подібних правовідносинах.

Суд дійшов висновку, що нормами трудового законодавства не передбачено звільнення роботодавця від обов’язку виплати працівникові заробітної плати у випадку наявності обставин непереборної сили.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/107219912

Постанова ВП ВС від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19

Відповідно до обставин справи, що розглядалась Великою Палатою Верховного Суду (надалі – ВП ВС), особа за рішенням суду була поновлена на роботі в Національному банку України, а наказ про її звільнення визнано незаконним та скасовано.

Після ухвалення рішення суду про поновлення позивачки на роботі, остання звернулась до суду з окремим позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Переглядаючи справу в касаційному порядку, ВП ВС зробила наступні висновки.

Правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу — це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який спрямований на захист прав звільнених працівників.

При цьому, враховуючи положення Кодексу законів про працю України, у разі порушення законодавства про оплату праці, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Тому працівник не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі згодом звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Важливо, що ВП ВС у даній справі відступила від висновку об’єднаної палати КЦС ВС (постанова від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18), відповідно до якого пред’явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується строком в три місяці з дня, коли працівник дізнався або міг дізнатись про порушення свого права.

В той же час, ВП ВС зауважила, що оскільки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю природою не є заробітною платою, то при стягненні такої суми застосовується тримісячний строк звернення до суду. Однак враховуючи обставини справи, що розглядалась судом, особу було поновлено на роботі, та вона не має статусу звільненого працівника, а тому відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Таким чином, ВП ВС частково задовольнила позовні вимоги та постановила стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, враховуючи те, що вказана сума за своїм змістом є заробітною платою, і звернення до суду з даною позовною вимогою не обмежується строками.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19

https://reyestr.court.gov.ua/Review/103893132

Відповідно до обставин справи, що розглядалась Верховним Судом, директор звернувся з позовом до ТОВ про визнання трудових відносин між ним та відповідачем припиненими у зв’язку з його звільненням за власним бажанням.

Судами першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Залишаючи рішення судів попередніх інстанцій без змін, Верховний Суд акцентував на наступному.

Проаналізувавши статут ТОВ, суди встановили, що питання щодо звільнення директора вирішується тільки за рішенням загальних зборів, і позивач як директор товариства не наділений повноваженнями самостійно вирішувати питання щодо свого звільнення з посади.

Тому, враховуючи вимоги статуту ТОВ, для належної реалізації свого права на звільнення керівник (директор) товариства повинен не тільки написати заяву про звільнення за власним бажанням та надіслати її всім учасникам товариства, а й за власною ініціативою, як виконавчий орган товариства, скликати загальні збори учасників товариства, з дотриманням вимог щодо належного повідомлення самого товариства та всіх його учасників про проведення таких зборів, на вирішення яких і поставити питання щодо свого звільнення.

У разі відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника, останньому з метою захисту своїх прав надано можливість звернутися до суду з вимогою про визнання трудових відносин припиненими.

Таким чином, незважаючи на те, що право на працю безумовно є правом, а не обов’язком, керівнику (директору) товариства необхідно дотримуватись передбаченої законом та статутом товариства процедури звільнення. Залишаючи касаційну скаргу без задоволення, Верховний Суд вказав, що в цьому спорі позивач не довів порушення його прав саме внаслідок недотримання ним законодавчо визначеної процедури для звільнення з посади директора товариства.

Постанова Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 911/719/21

Чинний Кодекс законів про працю України (далі також – КЗпП України) встановлює цілий ряд вимог, яких роботодавець має дотриматись при звільненні, навіть якщо звільнення відбувається за угодою сторін трудових відносин або з ініціативи працівника.

Так, генеральний директор подав заяву про звільнення з посади за угодою сторін (п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України). Загальні збори учасників прийняли вказану заяву та звільнили керівника, вважаючи, що існує спільна домовленість про звільнення за угодою сторін. Однак невдовзі звільнений директор звернувся до суду із позовом про поновлення на роботі.

Верховний Суд (далі – ВС) скасував рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову та вказав на наявність підстав для визнання звільнення незаконним. ВС дійшов висновку: якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення.

Однак заява генерального директора не містила конкретної дати звільнення. На думку ВС, це свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін.

З цього рішення ВС випливає важлива для бізнесу рекомендація: заява про звільнення за угодою сторін має обов’язково містити прохання працівника звільнити його саме на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, а також дату звільнення.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/101829790

Постанова Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 591/1375/19

Передбачені контрактом підстави для звільнення працівника є самостійними підставами для припинення трудових відносин. Незважаючи на те, що ініціатива їх застосування в кожному випадку належить роботодавцеві, сама процедура не підпадає під загальний порядок звільнення працівника з ініціативи роботодавця.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/98606929

Постанова КЦС ВС від 21.07.2021 у справі № 552/2581/20

Неналежне оформлення листка непрацездатності саме по собі не може свідчити про неповажність причин відсутності працівника на роботі та не є підставою для його подальшого звільнення за прогул.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94938539

Постанова КЦС ВС від 10.02. 2021 у справі № 758/2641/17

Офіційні відомості Пенсійного фонду щодо розміру заробітної плати за формою ОК-5 стосовно працівника підтверджують лише його страховий стаж та не надаються як належні докази щодо розміру заробітної плати та заборгованості по ній.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/97429020

Постанова КЦС ВС від 31.05. 2021 у справі № 242/3051/18

Рішення профспілки про відмову в наданні згоди на звільнення працівника повинно бути обґрунтованим, а саме повинне містити посилання на норми трудового законодавства, фактичні обставини і підстави звільнення працівника, його ділові і професійні якості. У разі відсутності такого обґрунтування – роботодавець має право звільнити працівника без згоди профспілки.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/97735961

Постанова КЦС ВС від 09.06.2021 у справі № 444/372/20

Середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред’явлення до суду позовних вимог про стягнення такого заробітку обмежується трьома місяцями з дня видачі наказу про поновлення на роботі.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96501675

Постанова КЦС ВС від 21.04.2021 у справі № 461/1303/19

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Відсутність вищевказаних умов є підставою для визнання договору недійсним у частині визначення строку. Тобто такі договори вважатимуться укладеними на невизначений строк.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/97352564

Постанова КЦС ВС від 26.05.2021 у справі № 457/295/20

Погіршення стану здоров’я, наявність транспортних обмежень на період карантину, відсутність реального забезпечення дистанційною (надомною) роботою свідчать про поважність причин звільнення працівника за власним бажанням у визначений ним строк.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96501499

Постанова КЦС ВС від 21.04.2021 у справі № 569/9738/20

Термін дії строкового трудового договору може визначатися не лише конкретним строком, а й настанням певної події (наприклад, повернення на роботу працівника з відпустки для догляду за дитиною).

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96668987

Постанова КЦС ВС від 29.04.2021 у справі № 266/3163/16-ц

За загальним правилом звільнення працівника за прогул без поважних причин за трудовим законодавством можливе у випадку одноразового прогулу (відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин). При цьому, за один прогул без поважних причин протягом року до державного службовця може бути застосована лише догана. Винятковою умовою звільнення державного службовця за прогул є вчинення ним повторного прогулу без поважних причин протягом року.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96441545

Постанова КАС ВС від 21.04.2021 у справі № 640/15754/19

У випадку вчинення державним службовцем декількох дисциплінарних проступків його може бути притягнуто до відповідальності. Однак така відповідальність не може бути суворішою, ніж передбачено законодавством для кожного окремого виду проступку. Наприклад, якщо державним службовцем вчинено декілька дисциплінарних проступків, за які законом передбачено максимальне стягнення у вигляді догани, то до нього не може бути застосовано звільнення. Тобто санкція за конкретний вид проступку не збільшується, незважаючи на сукупність таких проступків.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/98146439

Постанова КАС ВС від 06.07.2021 у справі № 808/991/17

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (далі – Верховний Суд) розглядав справу за позовом чеської компанії-власника спірної квартири до покупців квартири про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію права власності та витребування майна.

Позивач стверджував, що його квартира вибула з володіння не з його волі, а внаслідок незаконних дій іншої особи, яка не була уповноважена на укладення договору купівлі-продажу, та діяла на підставі підробленої довіреності. Надаючи оцінку вказаній обставині, Верховним Судом було встановлено, що за рішенням суду м. Кутна Гора Чеської Республіки, яке набрало законної сили, встановлено факт підроблення та фіктивності довіреності, на підставі якої було здійснено відчуження квартири.

При цьому, особа, яка уклала правочин від імені чеської компанії, вказувала, що позивач вчинив дії, які свідчать про погодження договору купівлі-продажу квартири, а саме в подальшому прийняв його виконання (грошові кошти за договором були зараховані на рахунок позивача). У зв’язку з цим, ця особа зазначила, що до оспорюваних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 241 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) щодо наступного схвалення правочину.

Залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій про задоволення позову, Верховний Суд дійшов наступних висновків щодо застосування статті 241 ЦК України про наступне схвалення правочину.

Статтею 241 ЦК України визначено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Вказана норма презюмує наявність у представника певного обсягу повноважень, належним чином та у встановленому порядку наданих йому особою, яку він представляє.

Таким чином, Верховний Суд наголосив, що положення статті 241 ЦК України щодо наступного схвалення правочину не можуть бути застосовані до правовідносин, коли правочин укладений від імені особи іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво і не мала жодних повноважень діяти від імені свого довірителя, а, отже, не могла їх перевищити.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/108605702

Постанова ВС від 18 січня 2023 року у справі № 752/22077/19

Цивільним кодексом України (далі – ЦК України) визначені вимоги до чинності правочину, однією з яких є необхідність дотримання форми, встановленої законом. Так, договір найму будівлі на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню. У разі відсутності нотаріального посвідчення – такий договір є нікчемним.

Згідно з фактичними обставинами справи, що розглядалась Верховним Судом (далі – ВС), позивач звернувся до суду з вимогою про повернення боргу за договором оренди нежитлового приміщення. При цьому, відповідач в обґрунтуванні своїх заперечень зазначав про нікчемність укладеного між сторонами договору, у зв’язку з відсутністю його нотаріального посвідчення.

ВС змінив судові рішення попередніх інстанцій, якими було задоволено позовні вимоги, зробивши наступні висновки.

Нежитлове приміщення в розумінні ЦК України є окремою частиною будівлі, а тому договір найму нежитлового приміщення на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню. У справі, що переглядалася, договір оренди не був нотаріально посвідченим, а тому був нікчемним. За таких обставин висновок судів попередніх інстанцій про стягнення заборгованості на підставі нікчемного договору оренди є неправильним. Однак, ВС визнав право позивача стягнути кошти за користування відповідачем безпідставно набутим майном.

Отже, на основі аналізу вказаної постанови ВС, звертаємо увагу бізнесу на необхідність належного дотримання вимог законодавства щодо нотаріальної форми правочину.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/101913114

Постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 759/9443/17

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути визнаний фіктивним.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96006082

Постанова КЦС ВС від 31.03. 2021 року у справі № 201/2832/19

Будь-який договір, передбачений Цивільним та Господарським кодексами України, може мати електронну форму і необов’язково повинен бути створений у вигляді окремого електронного документа, допускається і спрощена форма. Важливо, щоб електронний договір містив усі істотні умови для відповідного виду договору.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94102130

Постанова КЦС ВС від 12.01.2021 року у справі № 524/5556/19

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов’язань, що виникли на підставі укладеного договору.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95532900

Постанова КЦС ВС від 10.03. 2021 року у справі № 201/8412/18

Вимога про визнання недійсною довіреності щодо укладення правочину, вчиненого на шкоду кредитору, є неефективним способом захисту порушеного права кредитора, оскільки унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95213197

Постанова КЦС ВС від 24.02.2021 у справі № 757/33392/16

Порушення, допущені органами публічної влади при визначенні умов та порядку приватизації, не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними та повернення приватизованого майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/94865168

Постанова ОП КГС ВС від 22.01.2021 у справі № 922/623/20

Відсутність згоди заставодержателя на вчинення правочину з відчуження заставленого майна є підставою для визнання такого правочину недійсним.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/97854741

Постанова ОП КГС ВС від 21.05.2021 у справі № 910/3425/20

Чинне законодавство України не передбачає будь-яких особливих умов щодо підтвердження існування форс-мажорної обставини, спричиненої пандемією COVID-19. За підтвердженням форс-мажору слід звертатися за сертифікатом до відповідної Торгово-промислової палати.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/97350258

Постанова КГС ВС від 01.06.2021 у справі № 910/9258/20

Об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (надалі – Верховний Суд) розглядала справу за позовом АТ «НАК «Нафтогаз України» про стягнення з АТ «Запоріжгаз» (надалі також – Відповідач) заборгованості, а також нарахованих на неї пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, у зв’язку з порушенням Відповідачем строків розрахунку за придбаний природний газ.

Відповідач посилався на настання форс-мажорних обставин, а саме зазначав, що дії третіх осіб — державних органів призвели до часткової неможливості оплати ним природного газу.

Верховний Суд залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції про повне задоволення позову та висловив наступну позицію щодо сертифіката Торгово-промислової палати України (надалі – ТПП) як доказу у судовому процесі на підтвердження наявності форс-мажорних обставин.

Верховний Суд вказав, що сертифікат видається ТПП за зверненням однієї зі сторін спірних правовідносин, яка оплачує послуги ТПП. Водночас інша сторона спірних правовідносин позбавлена можливості надати свої доводи і вплинути на висновки ТПП.

Таке засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) може вважатися достатнім доказом їх існування для сторін договору, якщо вони про це домовилися. Однак при виникненні спору між сторонами наявність сертифіката ТПП не пов’язує суд щодо правової кваліфікації певних обставин як форс-мажорних.

З огляду на це, Верховний Суд дійшов висновку, що сертифікат ТПП, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом їх існування. Враховуючи принцип змагальності сторін судового процесу, сертифікат ТПП повинен оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами, які подані учасниками справи.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/105837295

Постанова ОП КГС ВС від 19 серпня 2022 року у справі № 908/2287/17

В межах справи про банкрутство позивач звернувся з позовом про визнання недійсним аукціону з продажу майна Державного підприємства «Національна кінематика України» (надалі – ДП «Національна кінематика України»). Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що йому як потенційному учаснику було створено перешкоди в подачі заяви та участі в аукціоні.

Суди першої та апеляційної інстанцій визнали недійсними результати аукціону з продажу майна боржника та договір купівлі-продажу, укладений за його результатами.

Верховний Суд залишив оскаржувані судові рішення без змін та висловив позицію щодо умов, за яких особа, яка не була зареєстрована учасником аукціону, може оскаржити його результати.

Слід зауважити, що враховуючи те, що продаж майна ДП «Національна кінематика України» відбувався в порядку, встановленому нормами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (надалі – закон), правові висновки в цій справі зроблено на підставі положень зазначеного закону. Таким чином, наведена правова позиція Верховного Суду не є автоматично релевантною до правовідносин, що регулюються Кодексом України з процедур банкрутства.

Верховний Суд вказав, що звернення в межах справи про банкрутство із заявою про визнання результатів аукціону недійсними особою, яка не є його зареєстрованим учасником і щодо якої організатором торгів не ухвалено жодного з рішень, передбачених ст. 61 Закону (зокрема, про відмову в допуску заявника до участі в аукціоні), може бути визнано ефективним способом захисту порушеного права такої особи виключно за певних умов.

Такими умовами є, зокрема, встановлення в судовому порядку обставин здійснення такою особою всіх визначених законом дій стосовно набуття статусу зареєстрованого учасника аукціону та вчинення організатором аукціону перешкод в участі такої особи в аукціоні.

Верховний Суд зауважив, що про реальний намір особи брати участь в аукціоні свідчить складання та подання заяви на участь в аукціоні, сплата гарантійного та реєстраційного внесків, листування з організатором торгів тощо.

Аналізуючи питання перешкоджання організатора в участі особи в аукціоні, суд зауважив, що у цій справі вказаний факт знайшов свій вияв у недоліках оголошення в частині ідентифікації потрібного офісу (приміщення) для подачі заявки на участь в аукціоні, а також у фактичній відсутності уповноважених осіб організатора у вказаному в оголошенні будинку.

Таким чином, право особи, яка не була зареєстрована учасником аукціону, оскаржити його результати, виникає лише за певних умов, зокрема, якщо така особа в судовому порядку доведе факт реального бажання взяти участь в оспорюваному аукціоні та вчинення всіх необхідних для цього дій, а також факт порушення організатором аукціону його конкурсних засад.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/103851704

Постанова КГС ВС від 30 листопада 2021 року у справі № 910/21182/15 (910/16832/19)

Положення ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства щодо визнання правочинів боржника недійсними не підлягають застосуванню до правочинів, учинених боржником до дати набрання чинності Кодексом, тобто до 21.10.2019. До цих правочинів судам слід застосовувати ст. 20 Закону про банкрутство.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/97806436

Постанова КГС ВС від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16

Обов’язком ліквідатора є здійснення всіх можливих заходів задля виявлення активів боржника. Особи, які заперечують звіт ліквідатора, мають довести, що ліквідатор не дотримався порядку здійснення ліквідаційної процедури, що зумовило зменшення ліквідаційної маси та неможливість задоволення вимог кредиторів.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/98987622

Постанова КГС ВС від 12.08.2021 у справі № 5019/960/11

У даній справі Національна поліція України не надала відповіді на звернення громадянина. Суд дійшов висновку, що у випадку, коли орган влади не вчинив дій або не прийняв рішення з питань, що належать до його компетенції, така бездіяльність може бути оскаржена. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов’язкових дій.

Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, у зв’язку з якими дії фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з’ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94328226

Постанова КАС ВС від 22.01.2021 у справі № 640/16224/19

Повернення помилково та/або надмірно сплачених митних платежів з Державного бюджету України є виключними повноваженнями митних органів і органів державного казначейства. При цьому, суд може зобов’язати митницю та казначейство вчинити дії, ухвалити рішення тощо, тобто виконати обов’язок, від виконання якого ці органи ухиляються. Зобов’язання контролюючого органу підготувати висновок про повернення надмірно сплачених митних платежів є ефективним і належним способом відновлення порушеного права платника податків, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність відповідного органу.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96339546

Постанова КАС ВС від 16.04.2021 у справі № 815/4834/17

Основним методом визначення митної вартості товарів є метод за ціною договору. Такий метод не застосовується митними органами у виключних випадках: коли використані декларантом відомості не підтверджені документально або не визначені кількісно і достовірні або відсутня хоча б одна із складових митної вартості, яка є обов’язковою при її обчисленні. При цьому, за наявності всіх необхідних документів, які підтверджують митну вартість товару, кількісні та якісні його характеристики, митний орган не має права застосовувати інший, окрім основного, метод для визначення митної вартості товару.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/98306315

Постанова КАС ВС від 13 липня 2021 року у справі № 200/6521/20-а

Проведення Держпраці контролю суб’єктів господарювання на підставі анонімного звернення є протиправним. Більше того, звернення заявника про проведення контролю щодо дотримання суб’єктом господарювання законодавства про працю може бути подане не будь-якою фізичною особою, а лише особою, щодо якої порушено законодавство про працю. В інакшому випадку, проведення перевірки на підставі такого звернення є неприпустимим.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/97533045

Постанова КАС ВС від 02.06.2021 у справі № 520/11145/19

Якщо у встановлений законом строк суб’єкту господарювання не видано дозвіл на провадження господарської діяльності або рішення про відмову у його видачі, то через десять робочих днів з дня закінчення такого строку суб’єкт господарювання має право здійснювати господарську діяльність. У такому випадку має місце застосування принципу мовчазної згоди. Тобто суб’єкт господарювання набуває право на здійснення господарської діяльності без отримання дозволу, за умови якщо ним правильно подано документи, але дозвіл або рішення про відмову у його видачі не видано.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/98493418

Постанова КАС ВС від 22.07.2021 у справі № 560/602/19

Висновок Мінекономрозвитку щодо продовження строків розрахунків за зовнішньоекономічною операцією є індивідуальним юридичним актом, виданим на перевищення встановлених законодавством строків розрахунків. Вказаний висновок усуває відповідальність за правопорушення, скоєне в минулому, а тому має зворотну силу в часі та звільняє платника податків від відповідальності у вигляді сплати пені.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/94511869

Постанова КАС ВС від 29.01.2021 року у справі № 801/9330/13-а

Вжиття компанією заходів для повернення валютної виручки не свідчить про відсутність порушення валютного законодавства. Санкція (індивідуальний режим ліцензування зовнішньоекономічної діяльності) не застосовується лише у випадку, якщо на момент прийняття рішення про її застосування усунуто порушення валютного законодавства або надано докази неможливості виконання рішення суду чи арбітражу щодо повернення виручки.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95509155

Постанова КАС ВС від 10 березня 2021 року у справі № 826/12552/18

На розгляді Касаційного цивільного суду перебувала справа щодо усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та її витребування з чужого незаконного володіння.

У цій справі позивач просила суд витребувати у міської ради земельну ділянку для ведення сільськогосподарського виробництва та обґрунтовувала свою позицію тим, що згідно з державним актом на право власності на землю саме вона є власником даної земельної ділянки.

Апеляційний суд відмовив у задоволенні позову та арґументував рішення тим, що позивач свого часу відмовилася від права власності на відповідну земельну ділянку. Натомість вона отримала іншу ділянку із земель фермерського господарства в розмірі земельного паю. У зв’язку із цим суд вказав, що вимоги позивача щодо первісної ділянки, від якої вона відмовилась, свідчать про її недобросовісну поведінку.

Касаційний цивільний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову та зробив акцент на доктрині venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), в основі якої лежить принцип добросовісності.

Суд зазначив, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

І якщо особа, яка має суб’єктивне право, зокрема право власності, або прямо, або своєю поведінкою, дала зрозуміти, що відмовляється від даного права, то така особа не має права змінити прийняте рішення. Спроба особи згодом здійснити таке право суперечитиме її попередній поведінці і має призводити до припинення зазначеного права.

У даній справі судом було встановлено, що позивач, яка мала право власності, як прямо, так і своєю поведінкою висловила, що не буде реалізовувати вказане право.

Таким чином, Касаційний цивільний суд дійшов висновку, що поведінка позивача суперечить добросовісності, оскільки не відповідає попереднім заявам та поведінці сторони, а інші суб’єкти розумно покладалися на них.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/107984722

Постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14.12.2022 у справі № 126/2200/20 (провадження № 61-10017св22)

Для прийняття судом рішення про знесення самочинно збудованого нерухомого майна необхідна наявність таких фактів: неможливість перебудови об’єкта або відмова особи, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови; у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, знесенню самочинного будівництва передує прийняття судом рішення про зобов’язання особи провести відповідну перебудову; використано усі передбачені заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/97286025

Постанова КЦС ВС від 31.05.2021 у справі № 320/1889/17-ц

Законодавством передбачається можливість розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку, якщо це передбачено умовами такого договору. Сторони у договорі мають чітко визначити можливість розірвання договору в односторонньому порядку та механізм (процедуру) такого розірвання (шляхом підписання відповідної угоди, тощо).

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95502342

Постанова КЦС ВС від 03.03.2021 у справі № 198/631/19

Чинність рішення про передачу земельної ділянки у власність виключає визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, оскільки сам по собі державний акт був лише документом, що посвідчував право власності на земельну ділянку.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/97771553

Постанова КЦС ВС від 09.06.2021у справі № 509/4216/16-ц

Якщо сторони погодили у договорі оренди земельної ділянки зміну керівника підприємства-орендаря як підставу для розірвання договору, то це є підставою для задоволення позову про розірвання договору. При цьому немає необхідності встановлення будь-яких інших передумов, зокрема істотного порушення договору оренди.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/97926382

Постанова КЦС ВС від 16.06.2021 у справі № 375/278/20

Непогодження меж земельної ділянки у процедурі приватизації із суміжним власником (землекористувачем) не може слугувати підставою для відмови в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій сторін.

Ненадання особою своєї згоди на погодження меж суміжної ділянки не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність.

Непідписання суміжним власником (землекористувачем) акту узгодження меж земельної ділянки не є підставою для визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95344587

Постанова КЦС від 04.03.2021 у справі № 709/809/17

Бажання орендодавця самостійно обробляти належну йому земельну ділянку не є окремою підставою для дострокового розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку. Тому договір не може бути розірвано на цій підставі без згоди орендаря, якщо це прямо не передбачено умовами договору.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/95654245

Постанова КЦС ВС від 19.03.2021, справа № 198/1022/19

Велика Палата Верховного Суду (далі – ВП ВС) розглядала справу за позовом підприємства про стягнення з іншого підприємства передоплати за договором поставки. Позивач у цій справі посилався на те, що відповідач не здійснив поставку товару за договором та відмовився добровільно повернути отримані кошти.

Заперечуючи проти позову, відповідач вказав, що ним було здійснено поставку всього оплаченого позивачем товару, а позивачем прийнято цей товар. На підтвердження своєї позиції відповідач надав суду роздруківку електронного листування між директором позивача та свідком, який розвантажував товар за адресами, вказаними позивачем. При цьому, свідок під час розгляду справи підтвердив зазначену обставину.

Аналізуючи питання щодо умов, за яких електронне листування може бути визнано доказом у судовій справі, ВП ВС висловила наступну позицію.

ВП ВС вказала, що суд може розглядати електронне листування між особами в месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст.

Водночас, ВП ВС зауважила, що Верховний Суд послідовно додержується правової позиції про те, що роздруківки електронного листування не є ані письмовими доказами, ані електронними документами (копіями електронних документів).

Однак, якщо з урахуванням конкретних обставин справи суд дійде висновку про те, що відповідне листування дає змогу встановити його учасників та може підтверджувати ті чи інші доводи сторін, наприклад, щодо наявності між ними відповідних відносин, ведення перемовин тощо, суд може прийняти таке листування як доказ і надати йому оцінку сукупно з іншими доказами у справі.

Тому, оскільки у даній справі директор позивача не заперечував факту ведення електронного листування, роздруківки якого надано суду відповідачем, та не ставив під сумнів подані відповідачем роздруківки, ВП ВС визнала, що наявні правові підстави для того, щоб оцінювати цей доказ нарівні з іншими доказами у справі. З огляду на це, ВП ВС залишила в силі рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог про стягнення передоплати за договором поставки.

Постанова ВП ВС від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21

У справі, що перебувала на розгляді Верховного Суду (далі – ВС), скаржник послався на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права через нібито ненаправлення йому копії апеляційної скарги та ухвали про відкриття апеляційного провадження.

Як було визначено ВС, вказані документи направлялися cкаржнику на його електронну пошту, яку останній вказував у своїх процесуальних документах.

Верховний Суд вказав, що сторона повідомила суду свою пошту добровільно й не була зобовʼязана це робити. ВС вказав, що суд, який комунікує з учасником за допомогою повідомлених ним засобів, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення.

Також Верховний Суд вказав, що учасник судової справи наділений як правами, так і специфічними обовʼязками. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов’язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов’язки.

Отже, повідомляючи Суду свою електронну пошту, учасники справи мають враховувати, що суд має право на власний вибір направляти повідомлення як шляхом листування, так і електронною поштою. Презюмується, що учасник справи обізнаний про зміст такого повідомлення, якщо воно надійшло на його електронну пошту.

Слід також враховувати, що відповідно до положень частини 6 статті 14 ЦПК України адвокати, нотаріуси, приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, державні органи, органи місцевого самоврядування та суб’єкти господарювання державного та комунального секторів економіки реєструють офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі в обов’язковому порядку. Інші особи реєструють офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі в добровільному порядку.

Постанова Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 757/48467/21